Якби людство змогло визначити сенс хоча б половини понять, що використовує, воно позбулося б від більшої частки своїх помилок. Почнемо з того, які ж з численних функцій, об'єктивно необхідних для нормального функціонування і розвитку навчального закладу, можна віднести до методичних? Слово "метод" з грецької перекладається як «шлях дослідження, пізнання». У педагогічному словнику Коджаспірова Г.М. таке визначення: "сукупність відносно однорідних прийомів, операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих вирішенню конкретної задачі". Доцільно вважати, що ними є функції інформування та навчання педагогічних кадрів, а також створення програмно-методичного забезпечення освітнього процесу, а саме:

1) інформування кадрів про нові вимоги, що висуваються до роботи, і останні досягнення педагогічної науки та практики;

2) навчання та розвиток педкадрів, підвищення їх кваліфікаціїйногорівня;

3) виявлення, вивчення й поширення найбільш цінного досвіду педагогічної, інноваційної та іншої діяльності педагогічних працівників;

4) підготовка методичного забезпечення для здійснення освітнього процесу: пам'яток, програм, рекомендацій і т.д.

Софія Русова: творча педагогічна спадщина

В умовах карантину пропонуємо провести вам час з користю та присвятити його педагогині, громадській діячці та одній з піонерок українського жіночого руху – Софії Русовій (Софія Федорівна Ліндфорс).

Її ім’я упродовж багатьох років було невідоме. Тому не дивно, що сучасне покоління фахівців дошкільного виховання не знайоме з її працями та ідеями щодо на­вчання і виховання дітей.

Софія Русова — практик і теоретик дошкільного виховання. Вона усе своє життя присвятила проблемі створення національної системи виховання і навчання. Педагогиня упродовж усього життя виношувала ідею створення «українського дитячого садка», в якому можна було б реалізувати ідеї національного виховання дітей-українців. Теоретичні аспекти дошкільного виховання викладені в її працях «Дошкільне виховання», «Теорія і практика дошкільного виховання», «Нові методи дошкільного виховання», «Нова школа», «Нова школа соціального виховання» та ін.

Педагогічна спадщина С.Ф. Русової як унікальне явище в історії освіти України характеризується тим, що вона одночасно була ідеологом, методологом, організатором освіти, вченим–аналітиком, педагогом, психологом, методистом. Саме вона відіграла визначну роль у розвитку педагогічної освіти в Україні.

Її ім’я стає зіркою першої величини у світлому сузір’ї видатних українських педагогів-сподвижників ХІХ-ХХ століть. Її велика творча спадщина увійшла в золотий фонд педагогічної науки й завжди актуальна.

Цілком по-сучасному сприймається нині, як і колись, заклик Софії Русової працювати на благо українського народу: «Життя не жде, воно кличе нас до роботи. І доля, щастя нашого народу залежить від того, як ми проведемо в життя дороге, велике гасло: вільна національна школа для виховання вільної, свідомої, дужої нації».

Софія Русова сформувала концепцію національного виховання дітей і молоді, основні положення якої не втратили своєї актуальності і в наш час. Адже саме з вихованням молоді пов’язані надії на зміцнення держави, розвиток демократії, економічне піднесення і процвітання, підвищення добробуту народу.

До основоположних ідей Софії Русової, які сформувалися під впливом реформаторського руху в педагогіці і є інноваційними у освітній практиці закладів освіти відноситься й педоцентричний підхід до організації шкільного життя. Думка про те, що центральною фігурою у виховному процесі повинна бути дитина, що вона є сонцем, навколо якого обертається весь педагогічний процес, сформувалася у загальних рисах Ж. Ж. Руссо і була розвинена в кінці ХІХ–на початку ХХ століття Дж. Дьюї як противага традиційній, авторитарній педагогіці, що відводила визначальну роль в організації виховного процесу вчителеві, програмі, підпорядковуючи їм дитину. Всі праці Софії Русової пронизує педоцентричний підхід до виховання.

Сьогодні педоцентричний підхід до виховання є подальшим, вищим розвитком принципу природовідповідності. Прогресивними є ідеї С. Русової щодо вивчення особливостей розвитку кожної дитини, її інтересів, прагнень, здібностей, створення умов для природного росту і розвитку кожної дитини, її вільної пізнавальної і трудової діяльності, створення умов для саморозвитку, самонавчання і самовиховання, осмисленого визнання нею своїх можливостей і життєвих цілей.

Заслуговують на увагу її думки стосовно того, що вивчення дітей, їх розвитку слід проводити не з метою селекції, а для визначення міри допомоги, максимально можливої індивідуалізації, опори на життєвий досвід дитини, створення для неї ситуацій успіху, що формує у вихованців почуття віри у себе, свої можливості, прагнення до самовдосконалення своєї особистості.

Важливою є й її ідея щодо пріоритету виховання над навчанням. На основі аналізу розвитку історії педагогіки та на основі культури С. Русова зазначала, що в усі часи, з моменту виникнення школи як соціального інституту, пріоритетним було виховання людини у відповідності до того виховного ідеалу, який панував у суспільстві.

З часом навчання починало займати все відчутнішу роль у діяльності закладів освіти. Проте С. Русова звертала увагу на те, що видатні педагоги минулого визначали пріоритетність завдань виховання над навчанням. Так Я.А.Коменський говорив: «Якщо вихованець встигає у знаннях, але відстає у моральності, то він більше відстає, ніж встигає». А К. Д. Ушинський свою фундаментальну працю назвав «Людина як предмет виховання». Ця ж думка є наскрізною у творах С. Русової.

Такий же підхід характеризує і практику шкіл нового типу, педагогічні колективи яких прагнуть створити багате освітньо-виховне розвивальне середовище. Масова ж школа все ще залишається дидактичною, і зусилля вчителів в основному спрямовані на організацію навчальної діяльності учнів.

У працях С. Русової акцентується увага на тому, що школа має бути центром організації життя дитини. Це означає, що педагогічний процес школи є соціальною системою, яка передбачає загальну мету виховання, її конкретизацію на основі вивчення учнів, їх інтересів, поглядів, організацію діяльності і виховуючого середовища, з постійним вивченням виховних впливів на дитину, корекцію її поведінки з залученням всіх доступних засобів – сім’ї, учнівського колективу, педагогічного колективу, засобів масової комунікації, масової культури, позашкільного спілкування і т. д.

Ця ідея вперше чітко була сформульована американським філософом і педагогом Дж. Дьюї, який проголосив гасло: школа – це суспільство в мініатюрі, це соціальна община. Цю ідею розвиває й С. Русова, прагнучи до створення у закладах освіти відповідного виховного середовища, створення школи, яка б стала осередком дитячої культури, її другим домом, «хатою радості» для дитини, де дитина не лише навчається, а спілкується з друзями, трудиться, має можливість задовольнити свої потреби та інтереси.

Працю педагогиня визначає як важливий засіб і основу виховання. Вона зазначає, що у недалекому минулому центром виховання дитини була сім’я. Участь дітей у праці, їх діяльність виступала джерелом розвитку їх уявлень, основою набуття ними корисних знань, орієнтації в оточуючому світі, була джерелом їх соціального виховання, бо через пристосування до існуючого світу засвоювалися форми поведінки, прагнення бути корисним членом суспільства. Школа у той час була без особливої шкоди для справи виховання відносно невеликим додатком до сімейного виховання – для навчання грамоті і рахунку.

З індустріалізацією виробництва і відчуженням праці від сім’ї, остання втрачає можливості включення дитини у трудовий процес. Це спричинює негативні наслідки виховання молоді. У зв’язку з цим у педагогіці утверджується думка, що необхідно поглибити взаємодію сім’ї і школи з трудового виховання, покласти трудовий метод в основу організації навчально-виховного процесу. Ці ідеї на початку століття прозвучали у працях Дж. Дьюї, Г. Кершенштейнера, П. Блонського, Р. Штайнера, С. Русової та ін. Залучення вихованців до продуктивної праці формує у них такі якості як самоповага, відповідальність, організованість, дає можливість переживати почуття радості від творчості, власної цінності.

На жаль, сьогодні недооцінюється праця як виховний засіб і не знаходить втілення і подальшого розвитку той прогресивний досвід у цій галузі, що має наша педагогіка і, зокрема, праці С. Русової.

Позитивну оцінку вона дала і такій виховній технології як шкільне самоврядування, яке на початку ХХ століття розвинулося у практиці прогресивних шкіл США, Німеччини, Англії та інших країн Європи і поширювалося на такі напрямки роботи школи: активна участь дітей у вирішенні питань внутрішньошкільного життя; організація праці – виконання у шкільних майстернях замовлень населення, робіт для задоволення власних потреб; випуск власної шкільної газети (як правило, щотижневика), у якій висвітлювалися новини шкільного і міського (чи сільського) життя; організація учнівських клубів та об’єднань; організація зв’язків із зовнішнім світом – зустрічі з вченими, державними і громадськими діячами тощо.

Сьогодні школи мають певний досвід учнівського самоврядування, конкретні, специфічні для кожної школи форми його організації, органи самоврядування. Практика показує, що участь вихованців у органах самоврядування розвиває у них організаторські і лідерські якості, ініціативу, формує відношення взаємної відповідальності, громадську думку. Історичний досвід вчить, що система учнівського самоврядування не виникає стихійно, а є кропіткою організаційно-педагогічною працею, що передбачає допомогу вихованцям у визначенні найдоцільніших форм і структури учнівського самоврядування, довіру, інструктаж і навчання активу, підтримку у виконанні прийнятих рішень і т. п. І, по-друге, форми учнівського самоврядування не є постійними, вони змінюються, розвиваються як і все шкільне життя.

Як педагог-психолог С. Русова відзначила, що діти-підлітки впливають один на одного сильніше, ніж дорослі на дітей. Саме на цій ідеї, з її точки зору, має базуватися діяльність дитячих і молодіжних клубів, організацій і об’єднань, історія яких сягає античної епохи, часів Українського ренесансу – зокрема Києво-Могилянської академії, розвитку світового скаутизму та пласту в Україні. Вона зазначала, що група, що об’єднується добровільно - це основний провідник соціальних цінностей, групових норм для дітей, що входять до неї. Це винятково сильний канал впливу на особистість, на формування її ідеалів.

Серед цінностей у підлітків і юнаків високе місце посідають цінності молодіжної субкультури, тому важливо прилучити їх до виховного процесу, педагогізувати їх.

У наш час як за кордоном, так і в практиці України набуває поширення інноваційний метод освіти «рівний – рівному», як певна виховна технологія, коли молода людина оволодіває знаннями, набуває соціального досвіду в ході спілкування з ровесниками.

Особливо цінний досвід використання цієї технології у впровадженні здорового способу життя, утвердженні моральних ідеалів. Як провідна ідея крізь усі праці С. Русової проходить віра у потенційні творчі можливості дитини. Вона вказувала на суттєві індивідуальні відмінності у розвитку дітей, але водночас висловлювала думку, що всі діти від природи є здатними до навчання і виховання, до творчої діяльності.

Так, педагогиня писала, що у нервовій системі кожної дитини залишається велика кількість кліток нерозвинених, недозрілих, залишаються невикористаними певні можливості, а може їх розвиток сприяв би творенню генія. Різниця між мозком генія і звичайної людини не в кількості кліток – а в їх розвитку. Тому вчена головною метою нової української школи вважала збудження й надання змоги виявитися самостійним творчим силам дитини.

Сьогодні ця ідея утвердилася, проте вона ще не повністю усвідомлена практичними вчителями, серед яких побутує думка, що здатність до творчості – є винятковий дар. Тому актуально звучать її думки щодо факторів формування творчої особистості, необхідності утвердження розвивальної парадигми освіти, ролі позашкільної освіти у розвитку творчих здібностей вихованців, вимог до особистості вчителя.

Основою становлення творчої особистості є впровадження в практику закладів освіти принципу свободи. Учена писала, що пошуки шляхів формування творчої особистості в історії розвитку педагогічної думки велися з давніх часів. «Свобода виховання, зазначала С.Русова, - не значить необмеженість бажань, а є лише вільне виявлення всього, що є в дитині найкращого, що найліпше сприяє тому, щоб з учнів стали особи дужі, лояльні, правдиві, люди з ясним розумом, чулим серцем і міцною волею».

Утвердження в психолого-педагогічній науці положення про те, що особистість формується у діяльності і що для формування певних рис особистості необхідно її включити у діяльність, яка вимагає прояву цих якостей, настійливо вимагає включення у навчально-виховний процес ситуацій свободи дій учнів, їх ініціативи, самостійних рішень. Тільки таким чином може формуватися досвід творчої діяльності.

В останній час значно зріс інтерес до проблеми свободи у вихованні. Протиставлення парадигми вільного виховання, в основі якої природний саморозвиток, самотворення особистості, її досвід, інтереси, прагнення і здібності, і парадигми школи навчання, основаної на дисципліні, видається помилковою.

Педагогіка ХХІ століття повинна будуватися на використанні позитивного досвіду цих парадигм. Переважна більшість сучасних виховних і освітніх технологій базуються на ідеях вільного виховання.

С.Русова ще на початку ХХ століття закликала до співробітництва учасників педагогічної взаємодії. Такими учасниками вважаються вчителі і учні. Щодо навчання, то, безперечно, саме вони складають основу взаємодії, хоч важливою є і роль батьків. Що ж до виховання дитини, то історична практика розглядає цю проблему ширше, відносить до учасників виховного впливу передусім батьків і родичів дитини (дідуся і бабусю, вуйка і тітку та ін.), духовного наставника і духовних батьків – хрещених дитини. Саме ця категорія учасників педагогічного впливу традиційно опікувалася душею дитини, її духовним катарсисом, емоційним благополуччям та гармонією з навколишнім світом і з самим собою.

С. Русова ставила високі вимоги до теоретичної підготовки вчителя. Його науковим підґрунтям мають бути знання з філософії, соціології та етики, психології, анатомії, фізіології та антропології. Особливу роль вона відводила психології, зазначаючи, що «більшість наших помилок у вихованні лежить у замалому знанні психології.

Вплив особи вчителя, за переконанням С. Русової, шириться далеко за мури школи, він сприяє економічному й моральному розвиткові не тільки доручених офіційно учителеві дітей-школярів, а і їх батьків, їх родин.

Сучасно звучать її слова: «Такої постаті вчителя, постаті нового Моісея, що виводить свій народ з тенет темряви, несвідомості, поневолення – до нового життя, вимагає сучасний стан України від учителя тої єдиної школи, де має вчитися весь український народ без жодних соціальних обмежень».

Виділені педагогічні ідеї С. Русової у педагогічних технологіях не існують ізольовано. Вони взаємопроникають, взаємозумовлюють і взаємодоповнюють одна одну. Ці ідеї не є й новими, вони лише потребують осмислення і втілити їх у життя в тих нових умовах, в яких нам доводиться виховувати молоде покоління.

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

Матеріали педагогічних читань "О.А. Захаренко - видатний педагог-новатор, громадський діяч, засновник Авторської школи"

Коментарi